ПОРУШЕННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ

Приймаючи участь в якості захисника у кримінальних провадженнях, доводиться часто зіштовхуватись з великою кількістю порушень, які допускаються слідчими та прокурорами під час досудового розслідування.

Мова йде не лише про процесуальні порушення, що тягнуть за собою визнання доказів у кримінальному провадженні недопустимими, але і про відверті порушення конституційних прав та свобод громадян.

Безпідставні обшуки, незаконні вилучення матеріальних цінностей, притягнення до кримінальної відповідальності за відсутності складу кримінального правопорушення, невиконання рішень суду – далеко не вичерпний перелік найбільш кричущих порушень, які допускаються представниками сторони обвинувачення.

Найбільше обурення викликає той факт, що порушники з числа правоохоронців практично зовсім (принаймні так здається) не переймаються можливістю бути притягнутим до відповідальності за свої діяння.

Практичний досвід роботи говорить про те, що слідчі та прокурори досить рідко несуть дисциплінарні покарання за допущені саме процесуальні порушення у кримінальних провадженнях. Про кримінальну відповідальність (наприклад, за притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності) або матеріальну (наприклад, за заподіяні збитки внаслідок незаконного вилучення майна) мова взагалі не йде, виключення лише підкреслюють правило.

Тож логічно, що у такій ситуації безкарність обов’язково породжує системність порушень, що повторюються від провадження до провадження.

У даній публікації хотілося б звернути увагу та коротко зупинитись на окремих процесуальних порушеннях, які вже стали майже повсякденною практикою у слідчих органах та викликають особливе занепокоєння у зв’язку із системністю вчинення.

Проведення досудового розслідування неуповноваженими органами. Діючий Кримінальний процесуальний кодекс України чітко розмежовує підслідність у кримінальних провадженнях за територіальним та предметним принципами. Тобто, за предметним критерієм кримінальні правопорушення розподілені за суб’єктами, які їх вчинили та статтями Кримінального кодексу України, що встановлюють відповідальність. Крім того, відповідно до територіального принципу кримінальні правопорушення розслідуються тими слідчими органами, до юрисдикції яких відносить місце їх вчинення.

На практиці правила підслідності дуже часто порушуються. Будь-який орган може розслідувати практично будь-який злочин, вчинений на будь-якій території. При цьому у якості виправдування сторона обвинувачення посилається зазвичай на частину 2 статті 218 КПК України, яка дозволяє слідчому розслідувати провадження не своєї підслідності доти, доки прокурор не визначить іншу підслідність.

Разом з тим, вказана норма жодним чином не скасовує правила підслідності, які повинні суворо дотримуватись та кожен слідчий підрозділ має займатись саме своєю категорією злочинів, як це визначено Законом. Наведені порушення призводять не лише до спорів про підслідність, які іноді навіть набувають суспільного резонансу, а й створюють підстави для визнання зібраних доказів недопустимими у разі направлення обвинувального акту до суду.

Провокація кримінальних правопорушень правоохоронними органами. Випадки, колизлочин не міг бути вчинений без сприяння та спонукання правоохоронних органів прийнято рахувати провокацією, в тому числі з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Гонитва за статистичними показниками, бажання продемонструвати власну ефективність, створення видимості наполегливої роботи та елементарний піар окремих керівників правоохоронних органів – причини існування такого ганебного та протиправного явища як провокація злочинів.

Провокуючи особу на вчинення протиправних дій, правоохоронці вдаються до створення штучних ситуацій, які у реальному житті без їх допомоги могли б ніколи не відбутися. Наприклад, використовуючи підставних осіб, наполегливо пропонують державному службовцю отримати неправомірну вигоду. Після отримання згоди, документують подію та видають суспільству як виявлений резонансний злочин і активну боротьбу з корупцією.

У разі, якщо судовий розгляд відбувається об’єктивно та неупереджено, то такі кримінальні провадження закінчуються виправдувальними вироками.

Незаконне позбавлення майна. Нажаль, розслідуючи кримінальне провадження, слідчий не завжди переслідує мету, передбачену статтею 2 КПК України. Іноді так трапляється, що основним завданням досудового розслідування деякі правоохоронці обирають позбавлення майна його власників.

Зазвичай вказані протиправні дії відбуваються шляхом проведення обшуку в офісі підприємства, за місцем проживання фізичних осіб тощо. Привід для обшуку може бути цілком вигаданим, відповідне клопотання слідчому судді про обшук може ґрунтуватись на рапорті оперативного працівника. Такі випадки не є поодинокими. У разі виявлення під час обшуку грошей або інших матеріальних цінностей, у правоохоронців як правило виникає нестримне бажання їх вилучити. Пояснення власників про законність походження майна мало кого цікавлять.

Процедура повернення незаконно вилученого майна є відомою, практикуючі адвокати план дій у своєму арсеналі мають. Однак, вона є досить тривалою та потрібно готуватись до максимального перешкоджання з боку правоохоронців.

Притягнення до кримінальної відповідальності за відсутності доказів. Повідомлення особі про підозру має відбуватись у відповідності до статті 276 КПК України, в тому числі за наявності достатніх доказів. Адже з моменту повідомлення про підозру розпочинається стадія притягнення до кримінальної відповідальності.

Разом з тим, слідчі та прокурори іноді досить легковажно відносяться до такої процесуальної дії та дозволяють собі при прийнятті відповідного рішення керуватись власними припущеннями.

На зауваження захисників про неприпустимість вручення підозри без доказів може прозвучати рекомендація доводити невинуватість у суді, що звичайно в подальшому і відбувається.

Перелік порушень у кримінальному провадженні, з якими зустрічаються захисники, можна продовжувати дуже довго. Креативність та зухвалість правоохоронців іноді просто дивує. Потрібно згадати і втручання у приватне спілкування окремих категорій осіб без рішення саме уповноваженого суду, ігнорування ухвал слідчих суддів про повернення незаконно вилученого майна і дуже багато інших суттєвих порушень. Однак в такому випадку даній темі необхідно присвятити не публікацію, а цілу книгу.

Висновок один – лише принциповість та наполегливість у відстоюванні порушених прав, а також невідворотність покарання за допущені порушення, зможуть забезпечити належний рівень законності під час досудового розслідування.