ПРОВОКАЦІЯ ЗЛОЧИНУ — ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Як відрізнити провокацію злочину від допустимої поведінки при використанні таємних методів розслідування кримінальних проваджень? Як правило, такі питання нерідко виникають у кримінальних правопорушеннях щодо отримання неправомірної вигоди, незаконного обігу наркотичних засобів тощо.


Діюче законодавство не розкриває поняття «провокація», а в теорії права існують різноманітні тлумачення останнього. Разом з тим, Європейський Суд з прав людини зазначає, що «провокація з боку правоохоронних органів має місце тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються пасивним розслідуванням, а з метою встановлення злочину, тобто отримання доказів і порушення кримінальної справи, впливають на суб’єкта, схиляючи його до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би вчинений» (§ 55 рішення у справі «Раманаускас проти Литви» від 05.02.2008).


Тобто, під провокацією необхідно розуміти активну дію, яка виражається в підбурюванні з боку працівників правоохоронного органу або інших осіб, які діють за їх вказівками, та який в іншому випадку не було би вчинено. Відмежування провокації вчинення злочину від допустимої поведінки правоохоронних органів необхідно розглядати крізь призму напрацьованої судової практики Європейського суду з прав людини, адже діюче законодавство не передбачає таку перевірку судом.


Європейським судом з прав людини з урахуванням різноманітності ситуацій, які можуть виникнути в контексті даного питання, розроблено два критерії перевірки тверджень щодо провокації злочину: матеріальний та процесуальний.

Під матеріальним критерієм розуміється наявність/відсутність вчинення різноманітних активних дій правоохоронних органів, які підбурили особу до вчинення або спроби вчинення кримінального правопорушення, а під процесуальним критерієм — наявність у суду можливостей перевірити відомості про ймовірну провокацію під час судового засідання з дотриманням рівності змагальності та рівності сторін. Сутність матеріального критерію полягає в наступному:

По-перше, держава повинна мати у своєму розпорядженні конкретні та об’єктивні свідчення, що підтверджують вчинення обвинуваченим конкретних кроків на вчинення діяння, за яке він в подальшому переслідується.
При цьому, будь-яка інформація, що стосується існуючого наміру вчинити злочин або вчинюваного злочину, має бути такою, що може бути перевіреною, та державне обвинувачення повинно мати змогу продемонструвати на будь-якій стадії, що в його розпорядженні наявні достатні підстави для проведення оперативного заходу (§§ 38 — 42 рішення у справі «Баннікова проти Росії»; § 90 рішення у справі «Веселов та інші проти Росії»; § 49 рішення у справі «Ванян проти Росії»).

По-друге, будь-яка інформація, отримана внаслідок негласної діяльності, має відповідати вимозі щодо того, що слідство має проводитись в цілому у «пасивній манері», яке виключає будь-які дії, що можуть бути розтлумачені, як вплив на обвинуваченого з метою вчинення останнім кримінального правопорушення. Наприклад, прояв ініціативи в контактах, повторна пропозиція, наполегливі нагадування тощо (§ 47 рішення у справі «Баннікова проти Росії»;
§ 11, 49 рішення у справі «Ванян проти Росії»; § 37 рішення у справі «Малінінас проти Литви»; § 67 рішення у справі «Раманаускас проти Литви»).


По-третє, повинна застосовуватись чітка та передбачувана процедура санкціонування слідчих заходів, для їх належного контролю. А також повинно бути задокументовано дії учасників таким чином, щоб в подальшому можливо було проводити їх незалежну перевірку (§ 124 рішення у справі «Матановіч проти Хорватії»).
Однак, якщо Суд в результаті матеріального критерію підбурювання дійде висновку про нез’ясованість певних обставин через відсутність інформації у справі, відсутність розкриття інформації або протиріч у тлумаченні подій, що висуваються сторонами, або якщо Суд визнає, на підставі матеріального критерію, що заявника було піддано підбурюванню до вчинення злочину, Суд повинен буде здійснити другий крок – вдатися до процесуального критерію підбурювання (§ 134 рішення у справі «Матановіч проти Хорватії» та інші).

Процесуальний критерій провокації полягає в процедурі доведення, встановлення підбурювання в діях правоохоронних органів та можливості здійснити перевірку наявності, або відсутності провокації. Національні суди повинні забезпечувати загальну справедливість судового розгляду, зокрема, щоб таємні агенти та інші свідки, які могли давати свідчення з питання підбурювання повинні бути заслухані в суді і повинен бути проведений перехресний допит стороною захисту, або, принаймні, повинні бути надані докладні підстави для його невиконання (§ 46 рішення у справі «Чохонелідзе проти Грузії»).

При перевірці доводів захисту першочергово підлягають з’ясуванню наступні обставини: підстава для початку кримінального провадження; чи мав заявник, який повідомив про дії обвинуваченого, будь-які приховані мотиви; чи був злочин в процесі вчинення; якою була подальша поведінка агентів держави у спілкуванні з обвинуваченим; який рівень участі правоохоронних органів у вчиненні обвинуваченими кримінального правопорушення. А відповідно саме стороні обвинувачення потрібно довести, що ніякого підбурювання не було (§ 118 рішення у справі «Акбай та інші проти Німеччини» та інші; ухвала Верховного Суду у справі № 1715/6764/12 від 10.06.2020).
В усталеній практиці ЄСПЛ йдеться про те, що суспільний інтерес у боротьбі зі злочинністю не може виправдати використання доказів, отриманих в результаті підбурювання з боку правоохоронців, оскільки це може призвести до ризику остаточного позбавлення обвинуваченого справедливого судового розгляду з самого початку (§§ 33-36 у справі «Баннікова проти Росі»ї; § 54 рішення у справі «Раманаускас проти Литви»; §§ 46, 48 рішення у справі «Акбай та інші проти Німеччини» та інші, §123 ).

Із врахуванням наведеного, правовим наслідком провокації з боку агентів держави є неможливість використання доказів, отриманих в її результаті, що слугує підставою для їх визнання недопустимими. Адже вони отримані внаслідок істотного порушення права людини на справедливий судовий розгляд, яке закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції (§ 56 рішення у справі «Баннікова проти Росії»), що повністю кореспондується з вимогами частини 1 статті 87 КПК України.


Підсумовуючи наведене, можна дійти висновку, що наведена практика ЄСПЛ надає необмежений вибір поведінки для визнання дій правоохоронних органів, як провокацію вчинення кримінального правопорушення. У свою чергу, сучасна судова система, як правило, чинить опір у дослідженні питання про наявність провокації з боку правоохоронних органів, а відповідно докази, що підтверджують це питання, приховуються стороною обвинувачення від захисту на підставі обмежень у доступі до них.

Адвокат АО «ALERTES» Віталій Німак

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.